1914-1919 years
Будинок готелю побудовано за проектом відомого архітектора Фредерика Януша та відкрито 1 травня 1914 року. На той час це був один із найкращих готелів у місті – імпозантна кам’яниця з двома парадними фасадами, великими мансардними приміщеннями та елегантною вежею із годинником.
У будинку розмістилися готель, ресторан, кінотеатр, крамниця. Всі ці заклади мали спільну назву “Австрія”, яка невдовзі перейшла на увесь будинок. Впродовж століття готель декілька разів змінював свою назву – “Одеса”, “Варшава”, “Спартак”, “Дністер”.
За ЗУНР кам’яниця отримала дещо курортну вивіску “Одеса” та стала домівкою для керівництва молодої республіки. Поруч із готельними номерами, у залі кінотеатру, відбувались засідання парламенту або Національної Ради.
Саме тут 3 січня 1919 року була прийнята знаменна ухвала про об’єднання ЗУНР з Українською Народною Республікою. У “столичний” період історії Станіславова у готелі “Одеса” бували такі відомі політики, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Кость Левицький, Дмитро Вітовський, Лев Бачинський.
1922-1991 years
За часів радянської влади колишній респектабельний готель перетворився на низькосортний заклад з туалетами в коридорах. Весь номерний фонд був перекраяний на вузькі комірки, ліквідовані туалети. Одна душова кабіна та одна вбиральня обслуговували цілий поверх. Питання комфорту не брали до уваги взагалі.
Понад 40 років не проводили жодної реконструкції будівлі. Дерев’яні перекриття перегнили, стали аварійними та небезпечними для перебування гостей, тепло та каналізаційні комунікації проржавіли вщент, усі стоки та нечистоти концентрувалися в підвалах готелю, розносили важкі запахи, тому заклад був зачинений, як аварійна споруда.
2016-2023 years
У 2016 році в процесі проведення технічних обстежень стану будівлі, сертифікованими спеціалістами було встановлено, що несучі дерев’яні перекриття споруди знаходилися в аварійно-небезпечному стані, втратили здатність утримувати конструкцію в цілому, що загрожувало повному руйнуванню готелю та прилеглих будинків.
Відповідно, були проведені роботи щодо кардинального укріплення перекриттів та конструкцій даху відповідно до проектно-кошторисної документації, облаштовано котельню, відновлено комфортабельні номери та ресторан.
Готель NADIYA PALACE поєднав у собі найсучасніші технології, любов і привітність персоналу, культурну спадщину міста та історичні таємниці…
Renovation
Архітектурна класика
Під верствами багаторічних нашарувань при реставрації фасаду була виявлена початкова фарба кольору слонової кістки. Як з’ясувалося, колір фарби був типовим для того часу і відповідав трендам архітектури Європи кінця XIX – початку XX століть. Тональне рішення кремового кольору та структура фарби фасаду – архітектурна класика, яка додає м’якості та гармонійності, уособлює природні ландшафти, асоціюється з натуральним, простим, природним станом.
Овочева ліпнина
При ретельній реставрації ліпнини на фасаді готелю, під слоями штукатурки ховалися шедевральні натюрморти зі стручком гороху, перцями, кабачками та часником. Є припущення, що архітектор Фредерик Януш надихався роботами знаменитого італійського декоратора та митця Джозеппе Арчімбольдо, відомого на весь світ божевільним “Овочевим портретом” імператора Рудольфа II.
Behind the story
Загадкові медальйони Януша
Між 2-м і 3-м поверхами фасаду готелю розташовані медальйони. В архітектурі так називають ліпні рельєфи в овальному обрамленні. Медальйони зображають чоловіка, з нестандартною для тих часів зачіскою. Чому архітектор Януш, що спорудив готель, прикрасив його саме цим зображенням?
Переповідають, що це профіль Ференца Ліста. Нібито угорський піаніст був у Станіславові та давав концерт. Пізніше, на місці того будинку, де він виступав, звели готель “Австрія”, закарбувавши портрет піаніста в медальйонах. Коли порівнюєш барельєф з портретом Ліста, певна схожість є, проте говорять, що це також можуть бути Моцарт-молодший, або Фредерік Шопен, які свого часу бували в Станіславові.
Вежа бельведер та годинники
На даху готелю було відновлено вежу з трьома годинниками, яка стала окрасою міста.Конструкцію шпиля в стилі “ар нуво” прикрашають 3 кулі, покриті сусальним золотом, середня з яких оздоблена 8 мальвами, які є символом безкінечності в природі. Крім символічних фрагментів шпиль має свою важливу функцію на вежі. Він служить громовідводом усієї будівлі готелю. Кожен елемент годинника несе глибоке сакральне значення. Стрілки годинника – це гармонія природи, яку створив Бог на четвертий день: сонце й місяць, день і ніч. Стрілка серця – це також символ любові, яка проходить через зірку життя та об’єднує Всесвіт у бездоганній гармонії.
Хеді Ламарр австрійсько-американська кіноактриса, винахідниця
Хеді Ламарр (при народженні Єва Марія Кіслер) – легендарна австро-американська актриса, одна з найяскравіших кінозірок “золотої ери” кінематографії. Прославилася після виходу стрічки “Екстаз” через досить зухвалу, на ті часи, еротичну сцену купання в лісовому озері, показану на великому екрані вперше. У 1960-х роках за досягнення в кіноіндустрії її удостоїли зірки на голлівудській Алеї слави.В історію Хеді увійшла завдяки зовсім іншій грані свого таланту – розробці наукових ідей. Так, в 1942 вона (разом з композитором Джорджем Антейлом) отримала патент на винахід технології, яка навіть у наш час активно використовується в протоколах бездротової передачі даних (CDMA, Bluetooth, GSM, Wi-FI).
Єва Марія Кіслер народилася у Відні в 1914 році і була єдиною дитиною в сім’ї Гертруди і Еміля Кіслерів. Батько, Еміль Кіслер, був родом зі Львова і керував банком. Є припущення, що він являвся братом славнозвісному Каселю Кіслеру, власнику кількох знакових кам’яниць у Станіславові, однією з яких був готель “Австрія”. Сімейство Кіслер часто бувало у Станіславові.
Пожежники-мільйонери
У 1923 році горів готель “Варшава”. Пожежні цілих 15 годин мужньо боролись із вогнем, і нарешті перемогли. За це вдячні мешканці виплатили їм два мільйони польських марок. В умовах галопуючої інфляції це був еквівалент двох доларів США.
Гейші по-станіславськи
За Польщі при готелях та кав’ярнях існували так звані “фордансери” або паркетні танцюристи. У Станіславові ними “славився” готель “Варшава”.
У своїх спогадах Любов Білобрам, між іншим перша українка Станіславова з фармацевтичною освітою, описала, що там відбувалось у 1930-х роках: “У цьому закладі постійно працювали молоді люди – жінки й чоловіки, обов’язком котрих було розважати клієнтів. Дівчата у бальних сукнях розважали офіцерів. А молодики у смокінгах пропонували самотнім старшим дамам розмову та запрошення до танцю. Окремі з них проводили “фордансера” за свій столик і увесь вечір втішалися його присутністю. Насамкінець, “танцівник” був зобов’язаний провести пані до візника, підсадити у коляску та поцілувати ручку на прощання. Так його «робота» закінчувалась. Результати приватної домовленості “фордансерів” з відвідувачками ресторану не цікавили хазяїна закладу”.
Вольф Мессінг
Після виходу фільму “Вольф Мессінг: той хто бачить скрізь час” ім’я цього ілюзіоніста та провидця стало дуже популярним серед широких верств населення. Між тим майже невідомим залишився факт, що у червні 1963 року легенда телепатії та гіпнозу завітав до Івано-Франківська та влаштував зустріч із прихильниками у залі готелю “Дністер”.
Мольфар і Дністер
Відомий мольфар Михайло Нечай починав свою публічну кар’єру, як фітотерапевт, виступаючи на зустрічах з мешканцями міста в народному домі. Любив проживати в просторому номері люкс, зробленому в гуцульському стилі. Там і приймав людей, які зверталися до нього зі своїми проблемами. Одного вечора у двері покою постукала пані зі Львова. У руці вона тримала старанно обгорнутий темним папером предмет. З мольбою в очах жінка простягнула пакунок мольфару, пояснила, що це портрет і попросила зцілити картину. Розповідь пані нагадувала сценарій фільмів жаху. Дивні звуки в квартирі, шепотіння уночі, яке лунало від картини. Нечай картину залишив у себе, а готелем поповзли чутки. Звісно, персоналу хотілося побачити, що ж намальовано на тому образі, але при появі гостей в кімнаті, мольфар миттєво повертав портрет обличчям до стіни. Жалівся, що йому важко з ним працювати, але в деталі не вдавався. Все ж таки адміністрація готелю побачила цей містичний шедевр. На портреті був зображений старий гуцул в крисані. Очі персонажу були настільки виразно зображені, наче пронизували та сканували, проникали в душу.
Це справді був шедевр, моторошний, містичний, але шедевр. Що сталося далі з портретом нам невідомо. Чи повернулася за ним стара пані, чи, можливо, він вже має нових власників…
Чанахи і Сергій Параджанов
На першому поверсі готелю “Дністер” колись працювало кафе “Чанахи”. Його назва походила від грузинської страви, що дослівно перекладається як “печеня”. Про те, як цей шедевр кавказької кухні потрапив до Франківська, є цікава історія.У 1964 році в готелі поселився кремезний бородань кавказької зовнішності. Тоді, на другому поверсі містився ресторан “Спартак”, а внизу – більш дешеве безіменне кафе. Гість часто там обідав, а одного разу попросив офіціанта принести йому чанахи. Але на кухні про цю страву перший раз чули. Заінтригований кухар підійшов до відвідувача і поцікавився, що воно таке. Той продиктував приблизний рецепт, який дещо відрізнявся від записів у кулінарних книгах. Класичні кавказькі чанахи готуються з картоплі, квасолі, спецій і баранини. Втім, замість баранини гість порадив яловичину – вона краще розварюється і надає страві достатню клейкість. Кухар усе занотував і пообіцяв приготувати грузинську екзотику назавтра.
Наступного дня бородань вже пробував чанахи по-франківськи. Залишився задоволеним. Страва швидко здобула популярність і стала фішкою закладу. До того ж, шеф-кухар розробив власний рецепт соусу, який тримався у таємниці та не змінювався аж до сьогоднішнього дня.
І тепер про головне. Тим бороданем був кінорежисер Сергій Параджанов, який в той час знімав у Карпатах знамениті “Тіні забутих предків”. І, хоча, він походив з вірменської родини, але народився і виріс в Тбілісі, тож добре знав національну грузинську кухню. А чанахи за рецептом Параджанова радують гостей у новому ресторані OMNIVORE в приміщенні готелю.
Живий ланцюг єднання
Поширеною є помилкова думка, що відомий “живий ланцюг єднання” в січні 1990 року сполучив лише Львів і Київ. Насправді від нього простягалося ще два “ланцюги” – до Івано-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до “ланцюга” Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. У пам’ять про знаменну ухвалу він починався від дверей цієї кам’яниці в Івано-Франківську і через Львів простягнувся до української столиці. “Живий ланцюг” простягався практично на 700 км.
Gallery of the Hotel
Готель NADIYA PALACE поєднав у собі найсучасніші технології, любов і привітність персоналу, культурну спадщину міста та історичні таємниці.
